09.07.2024 День Жалоби

09.07.2024 день жалоби. Але для України кожен день- є днем жалоби! Щодня ми втрачаємо наших людей, дітей, захисників…

8 липня 2024р, країною агресором Росією, вкотре по нашій державі було застосовано ракетну масовану атаку. Одна з ракет влучила в головну дитячу лікарню країни Охматдит, м.Київ! Удар прийшовся на корпус токсикології, де діти отримували діаліз, також зазнали руйнувань реанімаційні, операційні, онкологічне та інші відділення. Аварійно-рятувальні роботи тривали більше доби, внаслідок обстрілу загинуло 2 людини, понад 50 – зазнали поранень.

Тільки нещодавно ми публікували новину про оновлення в Орфанному центрі, ремонт приміщення, оздоблення палат для муковісцидозу. Дуже раділи цьому, адже в Охматдит теж розпочато видачу коректору гена, і діти мали змогу пройти обстеження і лікування в сучасних, відремонтованих палатах.

Не маємо сумніву, що все буде швидко відновлено, бо наші люди незламні, всупереч будь-якому горю! А от на психологічне відновлення треба набагато більше часу.

На момент ракетного удару на території Охматдит знаходилися наші пацієнти з муковісцидозом, а також президент ВГО «Всеукраїнська асоціація допомоги хворим на муковісцидоз» Волошина Лариса. Ось що вони розказали:

Волошина Лариса, м.Київ:

“Сьогодні мені було страшно і боляче як ніколи. Моїй меншій донечці робили операцію, а я чекала в післяопераційній. Летіли вікна, двері, плитка падала. Мене поранено, ногу і руку, лікарі обробили рани і зашили.
Доньку, ще під наркозом після операції, лікарі зносили на руках з верхнього поверху. Я безмежно вдячна всьому медичному персоналу, лікарям, моїм друзям та колегам- психологам за підтримку та допомогу.
Тепер я, як психолог точно знаю як працює адреналін і на що здатна людина в екстремальній ситуації. Бережи нас Боже і Україну!“

Подивитись інтерв’ю Лариси Волошиной для телеканалу  “1+1”:

Александра Будякова, м.Київ:

“08.07 в нас був важливий день.. цього дня ми чекали довго, та готувались до нього! В нас був запис на консультацію, та на отримання важливого лікування, яке змінило б життя мого сина. Ми виїхали до лікарні, та в дорозі нас застала повітряна тривога. Від прочитаного що і скільки летить на Київ, перехоплювало подих. Але мости перекриті, затори, і ми вирішили доїхати до лікарні, а там знайти укриття. На 11:00 запис, о 10:30 ми заходимо на територію та я намагаюсь зорієнтуватися куди нам пройти, щоб дістатися орфанного центру. Я, син і чоловік стоїмо в 1.5 м від укриття в паркінгу.
Спочатку глухий вибух, потім свист ракети… я з силою потянула сина за собою , і ми чим дуж вскочили в укриття.. спускаючись вниз 2 потужні вибухи, гасне світло… починається паніка, діти злякалися і плачуть.. я вже в паркінгу зрозуміла, що мого чоловіка немає.. секунда, 2, 5… немає.. ці секунди як вічність… нарешті, після всіх мамочок з дітьми заходить він і каже – ” Я пропускав вперед жінок і дітей, і в кінці відчув взривну хвилю в спину… ми були в паркінгу без світла та зв’язку, ми не знали де це все сталося… через деякий час я піднялась, і відчула запах диму, багато хто заспокоює дітей, дехто плаче, а мед персонал в шоковому стані. Коли пройшли після відбою нижче, все те що я побачила- я не можу описати ніяким словом… все що там було ви і самі бачили…“

Ми вдячні всім лікарям, рятівникам і простим людям, які допомагали розбирати завали, забезпечували постраждалих всім необхідним, розвозили дітей по іншим лікарням! Ви Герої! Незламні Українці!